186
Курди є одним із найбільших народів світу без власної держави. Розселені вони переважно в регіоні Курдистану, який географічно розташований на стику чотирьох країн: Туреччини, Ірану, Іраку та Сирії, де понад 30 млн осіб уже століття борються за культурну автономію, політичне визнання своєї ідентичності та право на самовизначення. Їх присутність у кожній із названих країн відіграє не останню роль у внутрішній політиці, а іноді має відчутний вплив на розвиток та вирішення регіональних конфліктів.
Тепер курдське питання знову опинилось у центрі регіональної та міжнародної політики. Ряд подій, від політичної турбулентності в Туреччині до трансформацій у Сирії, сформували нову хвилю інтересу до статусу курдського народу на Близькому Сході. Сьогодні це питання ускладнене геополітичними реаліями, внутрішніми розбіжностями серед курдських груп і залежністю від зовнішніх сил.
НЕЗДІЙСНЕННА МРІЯ ПРО КУРДИСТАН
Після розпаду Османської імперії у Севрському договорі передбачалося створення курдської держави. Однак договір так і не був ратифікований, а його умови скасували через Лозаннський договір 1923 року. Відтоді курди залишилися розділеними між кількома державами, де, залежно від політичного режиму, їхні права або обмежувалися, або придушувалися повністю.
Курди є найбільшою етнічною меншиною Туреччини, вони становлять близько 18–25% усього населення країни. Від 15 до 20 млн курдів проживають у південно-східних регіонах країни, а також у мегаполісах, зокрема у Стамбулі. В Іраку 5–7 млн курдів становлять приблизно 15–20% населення. Іранська курдська громада нараховує 10–12% населення, а у Сирії 2–3 млн курдів – це близько 10–15% населення.
Таке вагоме представлення національної меншини в країнах мало б сприяти демократичному розв’язанню її проблем. Але електоральна потужність курдів залежить від політичної системи: в Іраку вони мають найбільший вплив завдяки автономії, у Туреччині – через прокурдські та частково через опозиційні партії, у Сирії мають значний вплив локально, але обмежений на національному рівні, а в Ірані їх вага через репресії зводиться до участі в місцевих виборах і висуненні незалежних кандидатів. Чисельність курдів забезпечує потенціал для впливу, натомість реально все залежить від рівня свободи та політичних прав у кожній з країн.
У реаліях ХХІ століття курдські лідери визнають, що створення незалежного Курдистану ускладнене через міжнародний тиск і ворожість сусідніх країн. У Туреччині лідер курдів Абдулла Оджалан пропонує «демократичний конфедералізм», який передбачає самоврядування без відокремлення. У Сирії курдський політичний та військовий діяч Мазлум Абді виступає за федеративну модель, що гарантує курдам права в новій Сирії. В Іраку Нечірван Барзані, президент Іракського Курдистану, зміцнює автономію регіону, уникаючи сепаратизму після невдалого референдуму 2017 року. В Ірані через постійні утискання курди зосереджені лише на відстоюванні своїх культурних прав.
Після падіння режиму Саддама Хусейна тільки курди в Іраку отримали шанс та використали його для досягнення легітимної автономії. Тепер в Іракському Курдистані (KRG), що охоплює три провінції, є свій парламент, уряд і збройні формування – Пешмерга.
Фото: Vianney Le Caer/Pacific Press/LightRocket
ТУРЕЦЬКИЙ ПІДХІД: МІЖ ПРИДУШЕННЯМ ТА ІНТЕГРАЦІЄЮ
У Туреччині курдське питання – це насамперед питання безпеки і внутрішньої політики. Збройний конфлікт між Анкарою та Робітничою партією Курдистану (РКК), яку уряд вважає терористичною організацією, триває з 1984 року.
Після недовгого «курдського мирного процесу» (у 2013–2015 роках) влада повернулася до жорсткого курсу. Президент Реджеп Таїп Ердоган активно використовує тему «національної єдності» і безпеки для мобілізації електорату, проводячи як внутрішні репресії, так і військові операції проти курдів у Сирії та Іраку.
Світська опозиція, зокрема Республіканська народна партія (CHP), традиційно обережно ставилася до курдського питання. Проте останніми роками, особливо з приходом до влади у Стамбулі мера Екрема Імамоглу, CHP усе частіше заявляє про необхідність діалогу та розширення культурних прав для курдів. Але при цьому СНР, з одного боку, критикує репресії, з іншого – боїться втратити націоналістичний електорат.
Лише прокурдська Народно-демократична партія (HDP) відкрито виступає за розширення прав курдського населення. Але з арештом кількох лідерів HDP та спроби її заборони демократичний простір для курдів у Туреччині дедалі звужується.
Нещодавні події, зокрема заклик Оджалана до роззброєння PKK і оголошення припинення вогню, дають надію на початок мирного врегулювання. Однак тривала недовіра серед курдів через продовження військових дій і відсутність чітких реформ з боку уряду роблять цю надію надто крихкою.
СИРІЯ ПІСЛЯ АСАДА: МОЖЛИВІСТЬ ЧИ НОВА ПАСТКА ДЛЯ КУРДІВ
У результаті громадянської війни в Сирії курди, переважно згруповані в регіоні Рожава, скористалися хаосом для створення фактичної автономії. Вони не лише сформували власні адміністрації, а й стали ключовими союзниками Заходу в боротьбі з Ісламською державою (ІД).
Повалення режиму Башара Асада у 2025 році стало історичною віхою для Сирії і викликом для курдів. Новий сирійський уряд декларує інклюзивність, але уникає конкретних обіцянок щодо збереження автономії. Туреччина своєю чергою вимагала ліквідації будь-якої курдської самоврядної структури поблизу свого кордону, називаючи їх «філіями РПК».
Чи буде новий уряд готовий до федералізації країни – залежить як від внутрішнього політичного процесу, так і від позицій зовнішніх акторів.
Фото: White House
ПОЗИЦІЯ США: «АМЕРИКА ПЕРЕДУСІМ»
Сполучені Штати традиційно підтримували сирійських курдів як союзників у боротьбі з тероризмом, але їхня політика завжди балансувала між партнерством із курдами та стратегічними відносинами з Туреччиною, членом НАТО.
Підхід президента США Дональда Трампа до курдського питання відображає його загальну стратегію «Америка передусім», яка передбачає уникнення довгострокових військових зобов’язань і фокусується на транзакційних відносинах із союзниками. Проте його політика щодо курдів була неоднозначною, зумовлюючи як підтримку, так і критику.
Під час першого терміну президентства Трампа курди, зокрема SDF, були ключовими партнерами США у боротьбі з ІД. Американська допомога включала підтримку зброєю, авіаудари та присутність спецпризначенців. Ця співпраця дала змогу знищити територіальний «халіфат» ІД у 2019 році, однак коштувала курдам понад 11 тис. життів.
Усе змінилося у жовтні 2019 року, коли після телефонної розмови з президентом Туреччини Ердоганом Трамп оголосив про виведення американських військ із північного сходу Сирії. Пізніше очільник Білого дому частково скоригував позицію, залишивши близько 500–600 американських військових у Сирії для захисту нафтових родовищ. Він наголошував: «Ми залишаємося там заради нафти», що вказувало на прагматичний, а не гуманітарний підхід до курдського питання.
Сирійські курди / Фото: European Pressphoto Agency
Із другим приходом до влади Трамп уникав конкретних заяв про військову стратегію в Сирії. Під час пресконференції 7 січня 2025 року він лише зазначив, що є «другом Ердогана» і що Туреччина «поки що не атакувала курдів» на його прохання. Водночас держсекретар Марко Рубіо під час слухань у сенаті наголосив на важливості підтримки сирійських курдів як противаги радикальним групам, таким як «Хаят Тахрір аш-Шам» (HTS), що очолює новий уряд Сирії. Згодом він акцентував, що Сполучені Штати підтримують релігійні та етнічні меншини Сирії, також курдську громаду. Це може свідчити про імовірне збереження обмеженої підтримки SDF, хоча пріоритети Трампа зосереджені на завершенні воєн в Україні та Газі, а не на Сирії.
РЕГІОНАЛЬНА МОЗАЇКА ТА ПОГЛЯДИ СВІТОВИХ ГРАВЦІВ
У Курдському регіоні Іраку є часткова автономія, закріплена ще у 2005 році, однак внутрішні суперечності між курдськими партіями та тиск із боку Багдада обмежують реальну незалежність. В Ірані ж курдське населення перебуває під суворим контролем, і протести 2022–2023 років були жорстоко придушені.
Ізраїль, навпаки, уже давно розглядає курдів як потенційного союзника в регіоні. Саудівська Аравія й ОАЕ, хоча офіційно не визнають курдської автономії, дедалі частіше використовують курдський чинник як інструмент у протистоянні з Іраном.
Європейські країни, особливо Німеччина, Франція та Велика Британія, підтримують курдів через гуманітарну допомогу та правозахисні ініціативи. Курдська діаспора в Європі (близько 2,5 млн осіб) відіграє ключову роль у лобіюванні інтересів курдів. Наприклад, у Туреччині HDP співпрацює з європейськими лівими рухами, а Іракський Курдистан отримує інвестиції від європейських компаній.
Як член глобальної коаліції проти ІД, Франція активно підтримує діалог між курдами та урядом Сирії. У 2025 році президент Еммануель Макрон заявив, що для стабільної та інклюзивної Сирії всі сили, які боролися з тероризмом, зокрема SDF, мають бути частиною національної військової структури. Це свідчить про інтерес Франції до стабільності в Сирії та просування прав людини, а також її роль у підтримці європейських цінностей через курдську діаспору в ЄС.
ООН і громадські та правозахисні організації, такі як Amnesty International, фокусуються на гуманітарних аспектах, зокрема допомозі переміщеним особам і захисті прав людини. У 2025 році вони активно підтримують мирні процеси через діалог і гуманітарну підтримку.
Отже, курдське питання є актуальним через глобальне поєднання мирних переговорів, геополітичних змін і гуманітарних викликів. Основний стимул уваги – потенціал для мирного врегулювання на Близькому Сході, яке може стабілізувати регіон, але також економічні інтереси, зокрема контроль над нафтовими ресурсами. Глобальні гравці, такі як Туреччина, США, Франція та міжнародні організації, ставлять це питання на порядок денний через свої стратегічні інтереси: від боротьби з тероризмом до забезпечення регіональної стабільності та захисту прав людини.
Враховуючи формалізовану автономію Іракського Курдистану та нові політичні перспективи для курдів у постасадівській Сирії, можна обережно припустити, що курди просунулися на шляху зміцнення своїх позицій. Хоча повноцінна незалежність досі політично складна, сам факт, що курдські адміністрації дедалі більше інтегруються в регіональну систему управління (як в Іраку, так і, потенційно, у Сирії), свідчить про поступовий прогрес у забезпеченні курдами своїх прав.
Юрій Чорний, Київ
Перше фото: Rudaw
