Від Давнього Єгипту до Тейлор Свіфт. Як виник стереотип про самотню кошатницю

Репліка кандидата у віцепрезиденти США про «бездітних кошатниць» викликала шквал критики та обговорень як у США, та і за їхніми межами. BBC вирішила дослідити історичні зв’язки між жінками та їхніми котячими друзями.

Жодна інша тварина не вплинула на визначення жіночої сексуальності з точки зору чоловіків у західній культурі так, як коти. Сексуально звабливих жінок називають «сексуальними кішечками»; жінки спокусливо «муркочуть», і їхню гарну зовнішність часто називають «котячою».

Однак стереотип «сексуальної кішки» має і цілковиту протилежність — десексуалізований образ «кошатниці», самотньої жінки, яка мешкає з котами. Коментарі, зроблені Джей Ді Венсом 2021 року, які почали активно обговорювати під час цієї передвиборчої кампанії, свідчать про те, що стереотип «кошатниці» досі має неабияку популярність.

Але як він виник?

Стереотипний образ кошатниці – це немолода жінка, яка не має чоловіка і живе одна. Найчастіше її зображують як самотницю в окулярах і великому светрі, у якої є хоча б одна кішка, а краще — декілька. Також цей термін часто використовують на адресу лесбійок.

Як розповідає ВВС Еліс Меддікотт, авторка книги «Жінки з котами: дослідження котячої дружби та вкорінених забобонів» (Cat Women: An Exploration of Feline Friendships and Lingering Superstitions), історичні зв’язки між котами та жінками сягають далекого минулого, і зазвичай супроводжуються стійкою дихотомією між гіперсексуальним і асексуальним.

Героїню «Розповіді Батської ткалі» Джеффрі Чосера, наприклад, назвали кішкою, «щоб образити її та припустити, що вона має безладні статеві зв’язки – вона «видавала котячі крики», каже Меддікотт. Іншими словами, «бути «кошатницею» — це десексуалізація, але цю ж кішку також можуть використати як образу, маючи на увазі розбещеність та хтивість».

Однак асоціації між жінками та котами є набагато давнішими та поширенішими.

У Стародавньому Єгипті, де котів одомашнили майже 10 000 років тому, богиня-напівкішка-напівлюдина Бастет була покровителькою домашнього господарства, родючості та дітонародження. Вона захищала дім від злих духів і хвороб, і, як і більшість єгипетських божеств, вона також відігравала роль у загробному житті як провідниця і помічниця для померлих.

У греко-римські часи інтерпретаціями Бастет стали Артеміда (Греція) і Діана (Рим), причому їхній зв’язок із котами все ще був помітний, хоча й меншою мірою. Зокрема, Діана перетворювалася на кішку (про це йдеться у «Метаморфозах» Овідія, коли римські боги втекли до Єгипту).

У Європі, можливо, найяскравіший приклад присутній в скандинавській міфології: Фрея, богиня родючості, кохання та удачі, їхала на колісниці, яку везли два коти.

У стародавньому Китаї за боротьбу зі шкідниками та родючість відповідала богиня-кішка Лі Шоу.

Тож коли зв’язок між жінками та котами – особливо на Заході – отримав більш негативні й суперечливі конотації?

Витоки зв’язку жінок з котами

Відповідь, здається, криється в християнстві.

«Фактично жінок і кішок в унісон асоціювали з дохристиянськими богинями», — каже Меддікотт і додає, що церква їх не дуже схвалювала, і це могло стати причиною деяких підозр, які пізніше вибухнули у вигляді полювання на відьом».

У своїй книзі «Кіт і людська уява» (The Cat and the Human Imagination) Кетрін М. Роджерс пише, що в середні віки римсько-католицька церква розглядала самотніх жінок так само, як і котів, які нишпорять на самоті. Ще пізніше, щоб викорінити з Європи нехристиянські вірування, усіх нехристиянських божеств затаврували як злих, а котів оголосили прислужниками сатани. Потім з’явилася релігійна пропаганда, яка змальовувала жінок, котів — чи їх обох — як зло.

У 1233 році Папа Григорій видав Vox in Rama, декрет, який окреслив «проблему» Європи з нехристиянськими релігіями, звинувативши їх у причетності до сатанинських культів, водночас докладно описуючи ритуали цих культів.

Згідно з книгою Дональда В. Енгельса «Класичні коти: злет і падіння священного кота» (Classical Cats: The Rise and Fall of the Sacred Cat), цей папський указ дав «божественну санкцію на винищення котів, особливо чорних, і винищення їхніх власниць».

Коли Агнес Вотергаус стратили на першому в Англії суді над відьмами в 1566 році, вона зізналася, що її «фамільяром» — надприродним духом, який був супутником відьми — був кіт на ім’я Сатан (Сатана), якого пізніше перетворили на жабу. 63-річну жінку повісили, й це закарбувало зв’язок між кішкою, жінкою та відьмою, що поширився й в інші країни, аж поки не завершився процес над салемськими відьмами у США вже наприкінці 17 століття.

«Коти незалежні та часто розумні – риси, які раніше, коли жінок намагалися контролювати, не хотіли, щоб були їм притаманними», – каже Меддікотт.

Кетрін М. Роджерс далі розвиває цю ідею, пишучи: «Коти зручно уособлюють те, на що чоловіки давно і гірко скаржилися в жінках: вони не підкоряються і недостатньо люблять. Чоловіки, які не можуть контролювати жінок, як їм хотілося б, асоціювали їх з тваринами, яких неможливо контролювати».

Тож не дивно, що на початку 20-го сторіччя в американських мультфільмах проти суфражисток, що боролися за надання виборчого права жінкам, з’являлися коти — щоб познущатися з жіночого руху та применшити його значення.

Ці асоціації жінок із котами є частиною ширшої взаємодії між людьми і тваринами, розповідає ВВС професорка Фіона Пробін-Рапсі, науковиця з Університету Вуллонгонга, яка підходить до вивчення тварин з феміністської постколоніальної точки зору.

«Уявлення, які ми маємо про тварин, підживлюють уявлення про стать, — каже вона. — Ми регулярно використовуємо тваринні образи, щоб говорити про стать і гендерну поведінку («сука», «жеребець» тощо), а також расу — зокрема расизм, який завжди використовує тваринні мотиви для дегуманізації та заперечення людяності інших».

Жінки і коти у масовій культурі

Якщо самотніх жінок колись називали старими дівами, критикуючи за фінансову залежність від родичів, то самотніх жінок з котами вважали подвійно приреченими. До вікторіанської епохи цей зв’язок увійшов у культурне середовище. У 1880 році The Dundee Courier оголосила: «стара діва не була б типовою без кота», і що «одне не може існувати без іншого».

Цей мотив із самотньою жінкою та котом зберігався й у 20-му столітті, можливо, досягнувши свого попкультурного зеніту в 1976 році з випуском документального фільму «Сірі сади».

Його героїнями були Едіт Був’є Біл «Маленька Еді» та її мати Едіт Юїнг Був’є Біл «Велика Еді» — родички Жаклін Кеннеді Онассіс. Сірі Сади — це назва будинку з 14 спальнями в Іст-Гемптоні, штат Нью-Йорк, де вони жили разом із десятками котів, і який був повний бляшанок з котячою їжею та сміття.

У певному сенсі документальний фільм був попереджувальною історією про те, що стає з жінкою, коли вона живе без чоловіка: Велика Еді була розлучена, а Маленька Еді так і не вийшла заміж.

«Стереотип кошатниці допомагає таврувати жінок, яких вважають неприйнятними з точки зору патріархальних очікувань суспільства, — каже Меддікот. — Кошатниці часто старші, самотні та бездітні, і суспільство каже жінкам, що це слід сприймати як невдачу. Якщо ви не виправдовуєте суспільних очікувань, то можете залишитися самотніми, але якщо у вас ще є й коти, то шляху назад немає, і це має призвести до крайньої убогості та десексуалізації, як у «Сірих садах».

«Сірі сади» заклали початок образу жінки-кошатниці на екрані. Вони є в обох фільмах про «Жінку-кішку», в яких зіграли Мішель Пфайффер і Голлі Беррі — у «Бетмен повертається» (1992) такою є сама Пфайффер, а у Жінці-кішці» (2004) Беррі, у певному сенсі, має таку наставницю. Місіс Дігл з «Гремлінів» (1984), Елеонор Абернаті з Сімпсонів (перша поява — 1988), і навть Роберт Де Ніро в ролі кошатниці у Saturday Night Live (2004). У LEGO Movie (2014) була кошатниця місіс Скретчен-Пост, власниця близько 20 котів.

Вони також фігурували в літературних творах, які згодом екранізували — зокрема, у «Заводному апельсині», у серії про Дживса і Вустера П. Г. Вудгауса та «Сіттафордській таємниці» Агати Крісті.

Поступово страх і перестороги, які супроводжували у популярній культурі зв’язок жінок із котами, замінює гумористичне ставлення. У серіалі «Дівчата Гілмор» (2000-07) Лорелай, яка нещодавно залишилася сама, кличе свою доньку Рорі, коли на її порозі з’являються коти: «Вони знають. Коти знають… Я сама. Мабуть, мені потрібно почати збирати газети й журнали, знайти синій халат, втратити передні зуби».

Проте ці затерті стереотипи жінки-кішки сьогодні мають дедалі меншу популярність. Жінки мають більше свободи та влади жити поза історичними «нормами». Більше жінок вирішують бути самотніми та не мати дітей, вони мають більший авторитет на робочому місці, і навіть термін «кошатниця» (cat lady) зараз широко та з гордістю використовують щодо себе багато власниць котів, зокрема такі знамениті, як Тейлор Свіфт.

«Є так багато чудових прикладів дружби між жінкою та котом — позитивних, добрих, нормальних стосунків з домашніми тваринами, якими вони і є насправді, а не стереотипів», — каже Медікотт.

Віцепрезидентка Камала Гарріс – одна з тих, кого Дж. Д. Венс назвав «бездітними кошантицями» – не є ані бездітною (вона є мачухою двох дітей), ані власницею кота, такі історичні конотації досі залишаються. Однак якщо жінка вирішить прийняти статус «кошатниці» (незалежно від того, чи є у неї кіт), то це має бути виключно її вибір.